Частина перша
Ось двері в хату… Колись вони були зовсім інші, зі «щеколдою», але стояли на тому самому місці. А та клямка, чи то «щеколда»-натисниш вниз металевий важіль – двері і відчинились. Був навіть, кіт, такий розумний, що навчився, аби не турбувати хазяїв, стрибати на ту клямку і вагою свого тіла відчиняти двері, щоби зайти в хату після своїх котячих справ. А скільки людей за 100 з гаком років пройшло через ці двері – лишенько моє! Легенько торкнувшись рукою дверної лутки, відчуваєш жорстку, заскорублу стару фарбу, яка місцями потріскалась і облупилась. То не фарба – то нашарування всіх минулих часів, і жорстких, як наждак, і гладеньких, мов скло. Всього було… Спочатку зайшли через ці двері з новосіллям мої прадід Петро Павлович і прабабуся Марія Іванівна ще в далекому 1895 році. Смішно – зараз прабабуся і прадідусь, а тоді вони були молоді та красиві і з немовлятком – хлопчиком Павлом, якому тільки – но виповнився рік. Він плазував по новій долівці, знайомлячись з хатою, де судилося йому прожити все своє довге життя. Те немовля – мій дідусь Павло. З часом хата наповнювалась гомоном малечі, Павлових сестер – ще чотирьох дівчаток. Малеча підростала – батьки старіли. Двері відчинялись і зачинялись – пропускали дітлахів, батьків, гостей, оберігаючи мешканців взимку від стужі, а влітку від спеки, немов своєрідний годинниковий механізм відлічував плин часу: туди – сюди, туди – сюди, туди – сюди. Та, на жаль, не могли вони вберегти мешканців від життєвої негоди – війн, голодомору та горя.
Через ці двері в 1914 році пішов на Першу світову солдатом колишній малюк, а тепер 20-річний юнак – мій дідусь Павло Петрович Рибалко. Через довгі роки поневірянь і страждань, після поранення, німецького полону та Громадянської війни, він повернувся до рідної хати. Тільки його дружина, що він з нею побрався перед війною, не дочекалась свого чоловіка – померла. Як ото у тій старій пісні: «Отслужил солдат службу ратную…». Дітей у них не було, а життя плинуло далі, тож у 1919 році Павло Петрович привів через ці двері молоду дружину Пелагею Євдокимівну Романенко – мою бабусю. Та згодом родину спіткало велике горе – в 1920 році від тифу спочатку помирає батько Павла Петровича, а потім і його матір, у 1921 – помирають батьки моєї бабусі Пелагеї. З боку дідуся залишилось троє сестер – сиріт: Фросина – 15, Марія – 12, Олена 8 років, Христина – 1900 року народження – на той час вже була заміжня. У бабусі теж троє молодших – Євдокія – 12, Павло – 9, Фросина – 6 років. Тож всіх малих звели докупи в одну хату – в одну велику сім’ю.
Та життєвий цикл не перервався – родове дерево дало нові бруньки та квіти. Першою в 1921 народилася Катерина, 1923 – син Петро, 1926 – донька Анастасія (Надія), 1928 – моя мама Лідія, і, вже у 1937 році народився син Віктор. Ось так розпочалась друга сторінка в історії дідової хати – нове покоління дітлахів – вони народжувались та підростали, пустували, старші допомогали батькам та ходили до школи. Їм усім, мої дідусь і бабуся, намагалися дати батьківське тепло, приділити увагу, огорнути турботою. А часи були нелегкі – лихі були часи: колективізація, голодомор 1933 року. І не вірте тим, хто каже, що не було такого,–БУЛО! І не вина, що того року не вродило – просто все забрали. Не вірите? Я зараз на горищі, запитайте он у тієї крокви, вона пам’ятає, як колись, на її перекладину в далекому 33-му почепили невеличку торбинку з просом та й забули. Потім прийшли похмурі, сердиті дядьки і все витрусили, навіть торбинку зірвали. Вони протупотіли своїми чоботями через двері до хати, обнишпоривши там все, потім піднялись на горище. Після того солдатські чоботи тупотіли в 1941 році, але це були вже чужі, німецькі – з короткими халявами та підкованими підборами. Цікаво, що ті кляті німці, здебільшого, зайшовши до хати, чемно вітались, і навіть пригощали малечу цукерками. Та німці – вони теж різні, тож нам, напевно, пощастило…Але то було вже потім, а в 33-му діти – худі від голоду, а батьки – пухлі. Лідія, тоді п’ятирічна дівчинка, сидячи на колінах своєї мами, надавлювала маленьким пальчиком на її руку і спостерігала, як довго зникала утворена на тілі ямка. А їсти хотілось дуже. Вона не могла збагнути, чому, коли приносили хліб, батьки завжди відповідали, що вже їли – більше не хочуть, і все віддавали дітям. Коли, що і скільки вони їли, дитина зазвичай не бачила.
Якби ж то були останні важкі часи і останній голод … А так була ще скрута з їжею у повоєнному 1947 році. Та така скрута, що люди помирали десятками. Мама, якій тоді виповнилося 19, бачила як померлі лежали на ступках сільради. Матері, не в змозі бодай чимось нагодувати своїх дітлахів, садили їх на товарний потяг в надії, що хтось їх підбере та нагодує. Ось такі були часи, ось така була влада. Держава могла виростити людину, вивчити її, а потім, коли їй потрібно, або, навпаки, не потрібно – знищити як тварину. Та добрий господар хоча б годує свою худобу. Було дуже багато солдатських вдів, які, не маючи чим прогодувати малечу, приносили з колгоспного поля або гарбуза, або пшеницю. Їх – вдів – сумлінно ловили і відправляли до Сибіру – бо то ж велика втрата для колгоспу. А діти? Про них держава дбала – відправляла в інтернат, де вони безкоштовно мешкали, навчались та виховувались в дусі любові до «партии и правительства». Моїх родичів врятувала корова – Зорька. Така гарна та розумна була, що повертаючись з толоки, сама могла рогами відкрити калитку на подвір’я. Навесні 48 року вона отелилась, те телятко одразу забили, і було свіже м’ясо. Мама ходила від колгоспу переписувати по подвір’ям дерева для нарахування податку, за що отримувала якусь крупу. Дуже смачна була каша з тієї крупи. Ще я пам’ятаю саморобний млинок для виготовлення муки з різного зерна – вісь, закріплена на лавці, і на неї надягнутий циліндр з ручкою. Всередину між віссю та циліндром сипали зерно, крутили за ручку, і знизу отримували муку. Ось така була мала механізація. Дідусь, щоби не вмерти з голоду, в яру водою виливав з норок ховрахів, патрав їх, смажив і їв. Що це за їжа така – ховрахи? Зараз їх чомусь мало, мабуть, потруїли хімікатами, а тоді було повно. Бувало, з хлопчаками я ходив в яр, а там їх видимо – невидимо, як стовпчики стоять на задніх лапках біля своїх нірок, озираються навкруги, та пересвистуються собі. Звичайно, це не омари і не мідії, але для голодної людини – без сумніву, смачна їжа. До речі, крім мого дідуся, хоча було і голодно, більше ніхто не міг їсти таку страву. А ще він їв юшку з трави – лободи, такий, так би мовити, український шпинат, сталінського розливу. Одного разу Павло Петрович, а працював він механізатором на току, навмисне взувши галоші на декілька розмірів більше, заліз в купу зерна і з тим, що туди насипалось, прийшов до дому. До яких тільки хитрощів не вдавався люд, щоби вижити… І якось дивно виходить – потерпаючи від свавілля і утисків влади, люди з одного боку тихо ненавиділи її, а з другого – шанували. А може шанували, бо боялись? Бо влада діяла за принципом «що страшніше – то краще?» Отак, мабуть, зараз виходить і з «русским миром Путина». Дідусь Павло, коли ще Сталін був живий, підійшов до мого тата, якого дуже поважав, і запитав: «А грузини довго живуть?» – «Так» – «А Сталін – грузин?» – «Так». Він подумав і тихо мовив: «І скільки ж нам ще мучитись…».
Людська пам’ять влаштована так, що коли немає жодних катаклізмів – то і згадувати особливо нічого, вони як віхи проходять через все життя людини. Це і зрозуміло, бо запам’ятовуються,в цілому, сильні емоційні та фізичні потрясіння. Недарма кажуть, що щасливі всі однаково, а нещасні – кожен по – різному. Тому не треба вважати, що в ті часи тільки те і робили, що їли ховрахів та лободу, звісно – ні, але час від часу найгуманніша в світі влада влаштовувала то голодомори, то зганяла до колгоспів, а то й просто що-небудь забирала – аби не розслаблялись. А так від голоду до голоду та від війни до війни жили собі, виховували і навчали дітей, інколи, тихесенько, щоб ніхто не довідався, і не прийшлося здавати державі шкіру та м’ясо, різали кабанчика або телятко. А от курей майже не різали, бо курка несла яйця. Дідусь завжди казав, що селянин ріже курку коли або курка здихає, або він сам здихає. Їли здебільшого те, що самі вирощували і виробляли: хліб, городину, молоко, інколи – ковбасні та м’ясні вироби. В крамниці купити ковбасу або масло було ні за що – не було грошей – в колгоспі їх видавали за трудодні дуже мало, і то наприкінці року. Та весь час щось здавали державі: яйця, молоко, шкіру, кожне фруктове дерево в садочку обкладалось податком, примусово купували облігації державного займу, ще я пам’ятаю, як вирощували та здавали в колгосп лялечки шовкопряда. І, щоби колгоспники не розбіглись, не видавали їм паспорти – чим не кріпосне право? Тож після скасування кріпацтва царським урядом у 1861 році, воно ще проіснувало майже століття. Я розумію, що в країні індустріалізація, потрібно було піднімати промисловість, але виходить, як в тому старому сільському анекдоті: «В одному колгоспі вчинив коваль злочин – вбив односельця. Зібрались селяни на віче, що ж з ним робить, яке покарання присудити? Всі кричать – кров за кров, треба його вбити. Коли це встає один розумний, та й каже:«Коваль у нас один, коли його вб’ємо, то як будемо господарювати без такої потрібної людини?» – Всі притихли, то й справді, як? Тоді піднімається ще один з пропозицією:«Коваль у нас один, а от бондарів – два. Навіщо нам два бондаря – давайте одного вб’ємо».Ось так і в Радянському Союзі – пролетарів чіпати не можна, бо як же ми без них, треба ж промисловість піднімати, а хліборобів багато – стане на декілька мільйонів менше, нічого, решта – виживе. То й вижили – хто зміг. Тому виникає єдине питання – чому більш розвинені країни Європи, відроджуючи свою промисловість після війн та негараздів, не давили своїх громадян десятками тисяч? Тільки в країнах Африки, Китаї та СРСР знищували людей заради ідеї мільйонами. Тож, недаремно, лідер Росії проголосив тезу – «Мочить в сортирах», і не має значення, що це було сказано стосовно терористів. Спочатку – терористів, а потім дійде черга і до звичайних «сірих», хто не згодний з діючим режимом. НКВС – теж «мочило»… Тож, може краще відійти подалі від «русского мира», поки не попали в той самий «сортир»? Та, здається, вже попали…Не хоче той самий «мир» нас відпускати.
