Частина шоста
Та то на фронті, там тяжкі екстремальні умови, при постійному балансуванні на межі життя та смерті розкривають людину швидше ніж де інде, проявляючи її як світлі, так і темні, зазвичай приховані в мирному житті сторони особистості. А як жилося на зайнятій німцями території, які відносини були між окупаційною владою та простими людьми, що волею долі залишились на тій території? Різні, але здебільшого населення намагалось всіма силами просто вижити. Однозначно сприймаючи встановлену владу як ворожу, громадяни не вдавались до якогось масового активного спротиву загарбникам. Я ніколи не чув про підпільників, або про якісь партизанські загони в Селидівці чи її окрузі. Та які можуть бути партизани в степах де не де прорізаних ярами та зеленими стрічками лісосмуг, де і зайцю сховатись важко? А що стосується підпільних груп, якщо щось подібне і було – то дуже законспіроване. В клубі Петровського молодь збиралась на танці, та крутились довоєнні радянські кінофільми, навіть проводились концерти духової музики. В селищі працювала принаймні одна чотирирічна школа. Колгоспникам, щоб не вмерли з голоду, в степу наділили по два гектари землі і обробляючи її вони з того жили. Та над всіма мешканцями постійно висіла загроза за любу провину, або бодай спробу спротиву окупаційній владі потрапити в підвал гестапо, чи під розстріл. А ще були горезвісні команди остарбайтерів. Їх зазвичай набирали вночі поліцаї із місцевих разом з солдатами вермахту чи польової жандармерії. В усіх окупованих селах посередниками між владою та громадою були старости. Деякі йшли на це місце за власним бажанням і свідомо, інших просто призначали. Окупанти призначили старосту і в нашому селищі. Це був чоловік середнього віку без однієї руки. Коли він став інвалідом невідомо – можливо нещасний випадок на виробництві (аварія на шахті), або наслідок ще Першої світової – я не знаю, але цей факт пояснює чому його не призвали до лав Радянської армії. Завдяки старості односельці завжди завчасно знали про всі акції німців і готувались до них, бо ж попереджений – значить озброєний. Готується набір молоді на роботи до Німеччини – і люди ховають своїх дітей де тільки можна, або відправляють до родичів у сусідні села. Моя мама, на той час чотирнадцятирічна дівчинка, коли приходили незвані гості і не знайшовши старших, не зволікаючи на завіряння батьків про вік дитини, зривали з неї сплячої ковдру, і вона, від страху мимо волі підбирала під себе свої ніжки, щоби здаватись меншою. Тоді їй було дуже страшно. А старші – брат Петро і сестра Анастасія зі своєю подругою, в цей час ховались в заростях бузини за хатою, або у ямі, яку дідусь викопав за клунею і вкрив шапками соняхів. Та то влітку коли тепло, а взимку Петро ховався на горищі будівлі моргу на території лікарні, через дорогу напроти кладовища. Ще всередині 80-х я пам’ятаю цю вже занедбану, сумну невеличку будівлю, обліплену зеленою порослю клена, що багато десятиліть пробивалась, тягнулась до світла з під важких кам’яних брил фундаменту. Ось так – життя та вічність поряд…
Напроти дідової хати – через дорогу, у своєму будинку, разом з дружиною Полькою, жив Матвійович, або як його називали на вулиці – Данько. Його всі так знали, а ще позаочі односельці і сусіди звали його «поліцаєм». Чому так? Людська чутка з не від кіль не береться. Під час війни він справді служив у місцевій німецькій поліції, а після визволення Селидівки нікуди не тікав залишившись в селищі і поставши перед судом, отримав 10 років сталінських таборів. Беручи до уваги те, що в воєнні часи з різними дезертирами та поліцаями особливо не церемонились, можна зробити висновок – ця людина не була замішана у вбивствах людей. Але… Я ще скажу про те «але». Відсидівши свої 10 років, Данько повернувся до рідного села і пропрацював все життя, здається, на шахті. Особисто я пам’ятаю його як мовчазну, замкнену в собі, дуже працьовиту людину. Один раз на рік він і його дружина зачинялись в своїй садибі і попри свято не виходили на вулицю. Навіть за високим парканом його будинку, здавалось припинявся усілякий рух. Це було кожного року 9-го травня. А ви ж знаєте як раніше в народі сприймали День перемоги – скоріше за все як урочисто – скорботно – пам’ятну дату. Так, було багато квітів, відблиск медалей в променях травневого сонця на грудях ветеранів, люди поздоровляли один одного, випивали, ділились спогадами, співали пісень. Пам’ятаю як моя бабуся Пелагея, на моє поздоровлення зі святом, з сумом відповіла: «Та яке ж це свято, це – кінець великої бойні, День пам’яті.» Веселощі були з присмаком гіркоти втрат на тій страшній війні. Все те діаметрально протилежне тому «победобесию», котре відбувається в Росії на протязі останніх декількох років на День перемоги. Всі ті дівчата в мереживних панчохах по нічних клубах «великой и неделимой», в солдатських пілотках та гімнастерках, з голими сідницями, задираючи ноги вище голови, показують світові не тільки свої принади, а й своє відношення до пам’яті дідів. А чого тільки варті плакати, які запрошують відвідати нічний клуб на День перемоги в Ярославлі та інших містах Росії, або туалетний папір «Бумагатуалетнаяпартизанская», або капці кімнатні з зображенням воїнів Радянської армії? Я вже не кажу про контрацептиви «Гвардейские». Явно хтось зійшов з розуму. Тільки щоби вся країна?
Ніхто на нашій вулиці особливо Матвійовича не цурався, але якесь відчуження все ж таки було. А може мені так здавалось. Траплялись і кумедні випадки. Одного разу теплим літнім вечором на вулиці біля Данькової хати сиділи на стільчиках дружина Матвійовича тітка Полька і їхня сусідка тітка Ольга. Чоловік Ольги Миколаївни був заступником начальника Селидівської міліції, тож вона ніде не працювала, що для нас було не звично, і будучи домогосподаркою мала трішечки більше часу щоб частенько вечорами виходити поспілкуватись з «бабочками». Іноді до них приєднувалась і моя бабуся Пелагея, та інші сусіди. Це був своєрідний жіночий клуб, де його члени лускаючи насіння, обговорювали всі останні плітки та новини. Ото ж сидячи ось так, вони помітили як проходячи мимо, з ними порівнявся проживаючий в кінці нашого кварталу Василь Якович. Це була досить цікава та колоритна особистість. Він в свій час добре навчався в школі і не отримавши вищої освіти, пропрацювавши все життя шахтарем, був досить ерудованою, зі своєрідним почуттям гумору людиною, а ще – місцевим поетом. Я читав ті вірші, написані виключно українською мовою, вони були дуже щирі і як на мене – досить цікаві. А про партію та владу – дотепні, стилем та манерою перекликаючись з творами Павла Глазового. Маючи кремезну статуру та, як то кажуть, «широку кістку», дядько Василь полюбляв випити і потім частенько повчав нас, хлопчаків життю. Ні, казав він правильні речі: про важливість гарно вчитись, про повагу до батьків і старших, про любов до рідного краю та української мови. Тільки чому цей дар прорізався в нього після пиятик? Не знаю. Ото ж, в такому стані, підійшовши до жінок і трішки похитуючись, Василь Якович невпевнено приклав руку до кашкета і звертаючись до дружини заступника міліції бадьоро промовив: «Привіт міліції…». Потім так само повернувшись до дружини Данька продовжив – «…і поліції». Німа сцена.
Ще, неподалік на старому цвинтарі, була могила загиблого радянського льотчика з пам’ятником над нею у вигляді скорботної постаті солдата Червоної армії. Хлопчаками ми переповідали один одному страшну історію, як під час війни з підбитого над Селидівкой літака викинувся з парашутом той радянський льотчик і як його потім застрелив Данько. Навіть, казали, що на одну із річниць Перемоги, десь на початку 70-х, буцім – то приїздив син того самого льотчика і шукав Данька, а той, начеб – то кудись утік. Йшли роки, свідки тих подій старіли та помирали. Постарів і Данько. Він продав свого мотоцикла «Ковровець», на якому завжди сидів горблячись в незмінному мотоциклетному шоломі зразка 60-х з закритими вухами,який нам, хлопчакам, дуже нагадував німецьку каску. Тоді на нього так і казали: «Он німець поїхав». Тоді казали…
Дружина Матвійовича померла, діти розлетілись хто куди – донька під час перебудови опинилась за кордоном, син жив окремо і не дуже часто навідувався до батьківської хати. Тобто, на той час Данько був одинокою людиною похилого віку, покинутою всіма, влітку постійно копирсаючись на городі, вирощував та продавав в тяжкі пострадянські часи то листя тютюну, то якусь городину. Я його так і пам’ятаю – стоячим навколішки на грядці над тими великими, лапатими листями тютюну, дбайливо прикриваючи їх плівкою від спекотного донецького сонця. І весь час працював. Та людина, як відомо, створіння – суспільне і потребує окрім всього іншого ще й спілкування з іншими людьми. Особливо ця потреба посилюється з віком. Ви, мабуть, помічали, як старі люди полюбляють ділитись спогадами про те, що колись було. На той час мої батьки, перебуваючи на пенсії, вже не працювали і, будучи сусідом, Матвійович став частенько навідуватись до нашого подвір’я поговорити з моїм татусем. Часи були важкі та, попри те, насичені бурхливими соціальними і політичними подіями: горбачовська перебудова, розпад СРСР, міжнародні події. Тобто було про що поговорити і що обсудити. Ось тоді Данько і почав розповідати деякі факти із свого не простого життя. Самотня людина, будучи позбавлена можливості ділитись своїми думками та переживаннями, подібна до річки яку перегородили греблею – накопичує в собі все сокровенне і особисте, щоби потім, при нагоді, виплиснути те все, як воду при прориві дамби. Саме тоді мої батьки з перших вуст узнали про сталінські табори «Гулагу», де в’язні – і винні в якомусь злочині, і не винно засуджені, помирали десятками тисяч, залишаючи після себе безіменні могили та великі цинкові ящики заповнені їхніми документами: народився там – то, жив там – то, засуджений по такій – то статті, помер – тут в таборі такому – то. Ось і все що залишалось від живої колись людини – особистості. По тому стає зрозумілим і вислів тих часів: «Стереть в лагерную пыль». Правда, залишалась ще пам’ять родичів та близьких людини, але здебільшого влада намагалась стерти і ці спогади, або, принаймні, спаплюжити їх. Одного разу Матвійович розповів моїм батькам і про історію з льотчиком, а тато переказав мені уже після смерті Данька. Я побачив зовсім іншу людину: самотню, вразливу, з важким тягарем «поліцая», який давив на її плечі все життя. Декілька разів я зустрічався з Матвійовичем на дні народження моєї мами 6 серпня, коли ми з дружиною приїздили до моїх батьків, а він приходив поздоровляти мою маму. Треба було бачить як він заходив на подвір’я в своєму, як йому здавалось, кращому вбранні і, неодмінно, з пляшкою шампанського та коробкою цукерок в руках. І, хоча мене це чомусь, інколи дратувало, йому завжди давали місце за столом. Він скромно сідав, трішки їв, трішки випивав вина, проголошував тост і подякувавши, рано йшов додому. Тільки зараз я зрозумів, що Матвійовичу просто потрібно було маленький шматочок людської уваги, хоча б примарного відчуття своєї потрібності бодай комусь. Йому це запрошення було приємне та потрібне для самого себе і треба було бачити його очі, щоби те зрозуміти.
Так от, стосовно льотчика, та стосовно того «але», що було сказане раніше… Про свою службу в поліції Данько не заперечував і не знімав із себе провини, пояснюючи все тим, що «був молодий та дурний», а про буцім – то причетність до смерті радянського льотчика сказав так: «На мені, якщо і є гріх – то тільки один…». І далі розповів як все відбувалося по його версії…Він і ще один поліцай стояли на дорозі за селом, перевіряючи документи всіх проїжджаючих та проходячих повз них людей. Коли це їде чоловік на велосипеді і на вимогу поліцаїв зупинитись, продовжує свій шлях, ігноруючи їхні команди. Довго вагались що робити: бо ж наважитись вистрілити перший раз вжитті не те, що в людину, а в любу живу істоту – не просто. Велосипедист вже далеченько від’їхав і, тільки тоді товариш Матвійовича все – таки вистрілив з гвинтівки, поціливши чоловікові в ногу. Коли поліцаї підбігли на місце події, було пізно –людина вже хрипіла помираючи на траві, скоївши самогубство – порізавши небезпечною бритвою собі вени на шиї. То був, як ви зрозуміли, саме той льотчик. Яку ж то треба було мати відчайдушність та сміливість щоби так вчинити, навіть, в безвихідній ситуації! Через багато років, десь в кінці 90-х, початку 2000-х, Данило Матвійович помре страшною смертю – його буде вбито у власній хаті. Вбивця, молодий сусіда – рецидивіст, іноді займав у Матвійовича гроші і, щоб не віддавати борг – скоїв жорстоке, навіть звіряче, вбивство. Майже 90 – річному дідусеві було нанесено з десяток колотих ран звичайними ножицями. Мій тато, запрошений міліцією як понятий, ніколи не розповідав про той жах, що він там побачив. Ось така сумна історія про мінливості людської долі – про зраду, покарання, життя та спокутування.
А оповідь про дідову хату – це літопис людського життя, бодай і за невеличкий проміжок історії (чуть більше 100 років). Це – плин часу, який як древньогрецька річка Стікс несе свої води від сотворіння Всесвіту і до наших днів, і буде продовжувати свою стрімку течію і після нас. Тож плекаю надію, що сторінки оповіді будуть дописуватись, поповнюючи книгу життя роду новими главами.
Костенко К.В.
2015 – 2016 р.р.
