Частина друга
Ми зробили невеличкий відступ, аби був зрозуміліший історичний та політичний контекст нашої оповіді. Отже, повернемось до дідової хати… Через вхідні двері попадаємо в невеликі сіни. Прямо – віконце з шістьма маленькими шибочками, раритет ще тих часів – зразок теслярської майстерності 1894 року. Через оці затуманені від часу скельця мої пращури колись вдивлялись в світ Божий. Всі інші вікна – нові,кінця 60-х, і були замінені, коли хату обкладали цеглою, а це віконце – залишили. І виходить воно не на вулицю, а в суміжну спальню (колись там була велика піч для випічки хліба), напевно, щоб денне світло, проходячи через вікно трохи освітлювало сінці. Ось на таке віконце, а може, саме на нього, бо його ж перенесли, в далекому 28-му поклали тільки но народжену дівчинку – мою маму. У той час пологи приймали вдома, бо лікарні в селі ще не було, тож повитуха, обмивши та сповивши немовля, поклала його на підвіконня і закрила шторкою. Воно лежало тихесенько, немовби осмислюючи свою появу на світ Божий, і коли до кімнати зайшов її батько – мій дідусь Павло Петрович – він довго не міг збагнути, куди поділось щойно народжене немовля. Ось такий жарт…Ліворуч – двері безпосередньо в житлове приміщення, а праворуч – поряд двоє дверей – в комірчину та в зимову кухню. До 50-го року ні кухні, ні комірчини не було, весь правий бік хати займали хлів для худоби та конюшні. Будівля була довшою, тож доходила майже до самого погріба, який сьогодні знаходиться метрів за 10 від неї. В 1950 році в хату під час грози влучила блискавка, і вся очеретяна стріха згоріла. Під час ремонту хату перебудували – облаштували кухню, комірчину, вкрили новою черепицею та зробили коротшою. Через комірку, де полиці завжди були забиті бабусиними банками з варенням, а також стояв добре засмальцьований, аж чорний, ящик для засолки сала, по сходах драбини піднімаємось на горище.
Відкинувши вбік ляду з клямкою, виходимо нагору. Ось де нашарування століть, чого тут тільки немає… Колись всі ці речі були свідками свого часу, та більше – учасниками життя минулих часів, а тепер – мотлох і непотріб. Закинули їх сюди в надії, що колись згодяться, та так і забули. На деякі речі з часом з’являється попит і їхня ціна росте. Це своєрідний антикваріат – як ота бабусина прядка або дореволюційна пляшка з вилитим на ній царським гербом і роком 18… , яку я в дитинстві ненароком розбив. Коли відходили німці, то вони на горище навалили портретів Гітлера, Гебельса та інших функціонерів третього рейху, мабуть, вже відчували – тепер це історичний мотлох. Дідусь, коли знайшов – миттю все попалив, внісши свій вклад в праве діло боротьби з фашистською пропагандою. А який би то зараз був раритет – о-го-го! Тоді ж за нього можна було голови позбутись. Он стоїть етажерка з книгами. Дивимось: про літаки та їх конструкцію – це Віктор Павловича, дуже розумна і ерудована була людина – мій коханий дядько. Тут Гоголь і Шота Руставелі – «Витязь в тигровій шкурі» та ще багато чого. Коли у 1945 Павло Петрович повернувся з війни і зайшов до хати – мама читала, сидячи біля вікна,саме цей твір. А тут лежать мамині гербарії, ще з часів навчання в університеті. В 1941 наші відступили,і в Селидівці цілий тиждень було безвладдя. Тоді люд з покинутих крамниць, складів, установ тягнув все, що держава не вивезла і не знищила, і що можна було потягнути. Моя мама, зі своєю старшою сестрою Анастасією пішли в покинуту бібліотеку клубу ім. Петровського і набрали там різноманітних книг. Серед них були і той Гоголь, і Шота Руставелі, і багато інших. Потім, під час окупації, довгими зимовими вечорами при каганці (світла при німцях не було) сиділи та й читали. Ось так – хтось ніс додому їжу та різний скарб, а мої родичі – книги. Дідусь ніколи не ставив матеріальне вище від духовного, а освіченість та науку поважав завжди, дуже шанував книги. «Знання за плечима не носить», – було його улюблене прислів’я. Дуже допитливою був людиною, тож і дітям своїм привив любов до навчання.
А ще восени на горищі складали кавуни. Одного разу ми з моїм двоюрідним братом Юрком без дозволу залізли туди просто так – з хлопчачої цікавості. Коли чуємо – кроки по драбині… Миттю сховались за лежень і обережно звідти виглядаємо. Дивимось: ляда піднімається і з’являється Віктор Павлович, – тато Юрася – не помічаючи нас,схиляється над кавунами і,насвистуючи щось собі під носа, стукає по кавунах, перевертає їх – вибирає спіліший. Ми завмерли та й лежимо – нарешті мій дядько бере кавуна, спускається сходами – ляда зачиняється. Все – «Занавесь». Добре, що ми тоді не гавкнули…
Проектував новий дах після пожежі 50-го Василь Михайлович Смага – чоловік маминої сестри Анастасії Павлівни, вони тоді приїхали провідати своїх батьків і допомогти їм, тим більше – обоє були дипломованими будівельниками. Я пам’ятаю дядю Васю як надзвичайно добру, з почуттям гумору людину, а тітоньку Надю ми з сестрою Олею дуже поважали і трішки боялись. Мама завжди ставила нам як приклад їхніх дітей – наших двоюрідних брата і сестер – Мишка, Ларису та Ірину, то ми думали, що зараз вона візьметься і за наше виховання, а ми цього, м’яко кажучи, не дуже хотіли. Моя мама з Анастасією Павлівною були не тільки рідними сестрами, а й найкращими, дуже близькими подругами. Коли тітка Надя померла, дідусю Павлові було вже під 90 років, і, вважаючи його вік, йому нічого не сказали. Пам’ятаю, він мене зупинив біля погріба і, дивлячись кудись вдалечінь, тихо сам до себе, з неймовірною тугою в голосі, промовив: «Я знаю – Наді немає…». Цей погляд я не забуду…
Відновлювали хату всі разом. На той час в ній проживали: мій дідусь Павло, бабуся Пелагея, їхній 13-річний син Віктор, донька Катерина Павлівна з чоловіком Семеном Кузьмичем та двома дітьми – Галиною і Володимиром (Петро народився трошки пізніше) і 9-ти річна онука Тамара, донька мого дядька Петра Павловича, який не повернувся з війни – пропав без вісті – десь в 43-му році. Тамарина матір Лідія працювала в торгівлі і була засуджена на 4 роки – отже, дівчинка виховувалась у дідусевій сім’ї. Моя мама – тоді студентка університету – навчалась у Дніпропетровську. Отака була невеличка сімейка. Коли ставили крокви на горищі, Павло Петрович стояв внизу недалеко від хати, контролюючи, щоби вони попадали в створ одна одної, та віддавав накази, а тринадцятирічний Віктор допомагав тягнути за мотузку, піднімаючи чергову конструкцію. Він, поволі задкуючи, відступав, дивлячись на Павла Петровича та намагаючись не прогавити команду, – аж раптом зник з батьківського поля зору іза декілька секунд весь в пилюці з’явився внизу у дверному прорізі хати. Хлопчина, відступаючи назад, не помітив відчиненого отвору ляди, – та й упав вниз. На щастя, все обійшлося добре.
