Частина третя
Спускаємось із горища і через сіни заходимо до зимової кухні. Ліворуч від входу уздовж стіни – плита, з лежанкою та мисником над нею, навпроти дверей – торцева стіна хати з двома вікнами. В проміжку між вікнами раніше стояв стіл, і над ним висіли ікони. В моєму дитинстві тут завжди смачно пахнуло борщем, хлібом, було дуже затишно і тепло. Особливо нам, дітлахам, подобалось гратися на підлозі взимку, коли за вікном лежали кучугури снігу, а в теплій кімнаті бабуся, як завжди, сидячи біля столу, щось вишивала, латала або готувала обід. Інколи вона вичісувала або пряла вовну, тоді до цієї ідилічної патріархальної атмосфери приєднувалось тихесеньке поскрипування прядки. Біля плити, на низенькому стільчику,сидів дідусь і, час від часу відкриваючи дверцята, підкидав лопаточку – другу вугілля. Він навіть не роздягався, бо постійно виходив на вулицю поратись по господарству. Тільки шапку знімав. Ось так у валянках, куфайці і сидів, підкине в плитку – і знову на вулицю: то кролям дати корму, то курям, то щось підремонтувати чи принести відро вугілля. Часто між ними відбувались дуже цікаві та колоритні діалоги, як оцей: бабуся, щось кроїть, намагаючись тканину порізати ножицями і бурчить собі під ніс: «Оці ножиці нічого не ріжуть». Дідусь мовчить. Вона через деякий час знову, вже голосніше: «Діду, кажу, ножиці – тупі…». Він подивився на неї, мовчки відчинив дверцята плитки, підкидаючи вугілля. Бабуся вже розпаляючись: «Ти диви, а воно сидить собі, хоч кіл на голові теши, ніби й не чує…». І вже не на жарт розсердившись, відклавши рукоділля і трясучи ножицями продовжує: «Оце взяти ці ножиці та побити йому на голові…». Після цього дідусь спокійно підводиться: «Бабо, ну чого ти кричиш?», іде за бруском і починає гострити ножиці. Взагалі – то, дідусь трошки не дочував, йому мій тато навіть змайстрував приставку до телевізора з навушниками і регулятором гучності, і він, як радист, надягав їх і дивився телевізора. Я за весь час ніколи не чув, щоби бабуся і дідусь по – серйозному сварились, так, інколи беззлобно перемовлялись,і тим паче, я ніколи від них не чув нецензурного виразу або слова – боронь Боже! І це було притаманно всім сім’ям на нашій вулиці – корінні мешканці майже не лихословили, а особливо при дітях. Бувало, коли вже неслухняна малеча допече, то старші вживали такі вирази, як ото: «Хай вам грець», «А, щоб вас трясці забрали…», а ще я чув від бабусі свого товариша: «А щоб вас бранці поїли…». Коли нас, онуків, влітку звозили докупи в одну дідову хату і ми, пустуючи, «дах піднімали над головою», бабуся, щоб заспокоїти, кричала, звертаючись до когось із нас: «Костя…,Петька…, Вовка…, Тьху, як тебе там… – Юрко!!!». Дідусь, коли був чимось засмученій, завжди казав: «От чортова робота». Це вже пізніше мігрували у 50-х роках багато сімей на «восстановление шахт Донбасса», в основному з Росії, та привезли свою культуру і манеру спілкування. Я згодом неодноразово чув як бабуся із такої сім’ї лаяла своїх пустотливих онуків, як ото кажуть – і в хвіст і в гриву – що аж мені страшно ставало. Може, це і не найстрашніший гріх, і не всі були такі сім’ї, але все одно – ще одна, не притаманна нашим пращурам, відмінна риса, хоч і кажуть нам, що ми з росіянами – «единый народ».
Одного разу, дідусь прийшов з колгоспу на обід. В ту пору він працював механізатором на току, який від нас знаходився за два квартали. Пройдеш одне перехрестя вулиць – і вже на другому починається тік, навіть, від дідової хати, якщо дивитись вздовж вулиці, видно колгоспну олійницю. А якою макухою ми, хлопчаками, смакували в тій олійниці – запашна і ще тепла після віджиму! Та макухи багато не з’їси, а от лущене, смажене насіння – то був делікатес. Ще теплим його насипали в кишені і їли на заздрість малечі, яка з нами не ходила. А тільки–но збита олія принесена дідусем з колгоспу в маленькому алюмінієвому бідончику – це ж концентроване сонячне проміння накопичене соняшником та звільнене пресом! Золотава й до запаморочення запашна!Ми нею пропитували скибку чорного хліба, посипали грубозернистою сіллю і їли. Як ото кажуть – смак дитинства… Так от, прийшов дідусь на обід, скинув верхній одяг, умився і сів до столу. Бабуся подала йому полумисок гарячого, наваристого борщу, хліба, ну, взагалі, як годиться. Малий онук Юрко грався поряд на підлозі, ліплячи щось з пластиліну. Дідусь неквапливо сьорбав гарячу юшку, не звертаючи увагу на малого, який заради розваги, виліплював з пластиліну невеличкі кульки та підкидав їх вгору. Дідусь їсть – Юрко підкидає, дідусь їсть – Юрко підкидає… Воно то може і нічого, але Павло Петрович, раптом припинив їсти і спочатку язиком, потім сірником, намагався щось зняти з зуба у себе в роті. Йому явно було некомфортно і, нарешті, викинувши щось у відро з вугіллям, він звернувся до бабусі: «Бабо, і що ти вчорта, накидала в той борщ, так до зубів липне…». Потім довго сміялись…
Вийшовши з кухні, через сіни, проходимо в житлове приміщення -вітальню. До пожежі і перебудови хати, тут узимку готували страви і родина збиралась за столом їсти. Та всі разом за стіл сідали тільки в неділю і на свята, а в будні дні батьки йшли в колгосп на роботу ще вдосвіта, коли діти спали. Тому бабуся рано вранці, приготувавши борщ та кашу, укутувала горщики рядниною і залишала їх на теплій лежанці, щоби малеча поїла гаряче. Ліворуч, впритул до вікна, стоїть квадратний стіл зі стільцями, а в правому кутку – по діагоналі від входу – плита, на якій готували та розігрівали їжу. Влітку то було простіше, влітку – коли було тепло, готували в кабиці, а їли під хатнім навісом на свіжому повітрі. Кабиця – це плита на вулиці, з димарем і дахом над нею на стовпчиках – без стін та дверей. Не треба було ніяких витяжок, всі кухонні запахи зносились літнім вітерцем. Пам’ятаю, як ми, малеча, ласували бабусиними вергунами, які під час смаження плавали в кип’ячій олії, набуваючи золотавого, наче бурштин, кольору. Які вони були хрусткі та солодкі! Притрушені, немов новорічні іграшки, білою цукровою пудрою, неначе вкриті інієм в морозний день –вони, для нас, дітлахів, були вишуканою стравою, або навіть витвором кулінарної майстерності. Одне слово – пам’ять дитинства…Прямо через вітальню можна пройти до більшої, на всю ширину хати – зали, а праворуч від входу ще двоє дверей -до двох невеличких спалень.
Якщо уявити таку собі камеру часу, яка б знімала декілька кадрів на день, а потім переглянути відзнятий матеріал за століття як кінострічку – який би то вийшов дивовижний фільм! Люди на екрані, в прискореному темпі, снували б наче комахи в мурашнику – заходили б до кімнати, виходили, проходили б повз наші очі в інші кімнати, готували та споживали їжу. З часом, щільність людського потоку зменшувалась і останні 25 років ми би побачили лише поодинокі постаті. З цього моменту глядача огортає сум, бо з того часу і по сьогодення в хаті ніхто не живе. Домівка без хазяїна, без його дбайливих рук – це тіло без душі – воно ще існує, але процес руйнування вже запущено. Дуже прикро… Проглядаючи поодинокі кадри, бачимо моїх прадіда і прабабусю, їхніх дітей, онуків, а потім правнуків та праправнуків. Ось рік 1941. Радянські війська відступили, залишивши Селидівку, і цілий тиждень в селищі було безвладдя, доки не прийшли німці. Вдивляємось в зображення крізь сутінь десятиліть… Пелагея Євдокимівна порається біля плитки, 18–річний юнак Петро Павлович, мій дядько, грає на мандоліні. Відчиняються двері – заходять італійські солдати. Всі принишкнули – бо це були перші окупанти, котрих на власні очі побачили мої родичі. Дядько Петро – єдиний з нашого роду хто мав музикальний слух і хист до музики – гарно співав та грав на багатьох музичних інструментах, а також в духовому оркестрі. Отже італійці – авангард наступаючої армії –не знайшовши озброєних людей та зброї, знайшли мандоліну, забрали її і пішли геть. Як же італійцю без мандоліни? Це ж національний інструмент, як балалайка для росіянина, або кобза для українця. Потім зайшли в село німецькі військові підрозділи. По центральній вулиці їхав німецький обоз – автомобілі, брички запряжені кіньми. Дідусь казав, що таких коней він раніше не бачив – це були ваговози – міцні, низькорослі та кремезні, з товстими м’язистими ногами і густими гривами. Місцеві жителі вийшли подивитись на прибульців, наші діти теж хотіли піти, але батьки не пустили. Потім були майже три роки окупації. В ту пору Селидівці пощастило – на її теренах не було бойових дій. Декілька разів наші скидали з літака авіабомби, мабуть цілились в лікарню, корпуси якої починались зразу за дідовим городом, але бомби, на щастя, не завдали великої шкоди, упавши на краю селища і тільки одна попала в крайню хату, розваливши її половину. В тій хаті проживало подружжя похилого віку і під час бомбардування вони якраз знаходились у вцілілій частині і якимось дивом не постраждали. Моя бабуся з дітьми під час бомбардування ховались в погрібі, тільки дядько Петро з юнацьким запалом та нерозсудливістю, стояв зверху і закинувши назад голову, вдивлявся в маленькі сріблясті кульки які відділились від літака і стрімко падали вниз. Спочатку він подумав, що то листівки, бо мирного часу люди бачили, як наші літаки скидали тільки листівки. Але то були не листівки і його мамі – моїй бабусі, прийшлось силоміць затягувати його під землю.
