Частина четверта.

В дитинстві я чув про один злочин скоєний німцями в нашій окрузі проти мирного населення – страта, здається, 10 мешканців села Галіцинівки – за те, що на території громади знайшли тіло мертвого німецького офіцера. Та це проти мирних, а з військовими полоненими не те, що б не панькались – їх просто знищували фізично. Будучи хлопчаком, я бачив результати тих справ… Ще бабуся розповідала, як німці обнесли один з корівників на краю села колючим дротом і розмістили там не менше тисячі наших полонених бійців. Знаходився він недалеко від дідової хати – через два кварталу – зразу за током, біля колгоспного саду. Мешканці нашого краю села кожний день гнали мимо того страшного корівника на випас свою худобу, та ходили на толоку доїти корів. Жінки завжди брали з собою хліб, або щось таке їстівне, щоби перекинуть голодним полоненим через колючий дріт. Та це не завжди вдавалось – охорона, зазвичай, не дозволяла. Бабуся часто згадувала, як померлих радянських солдатів відносили метрів за 200 від огорожі і біля саду скидали в велику яму присипаючи землею, при цьому деякі з них ще подавали ознаки життя. Окрім звичайного людського жалю та болі, уявляєте які почуття все це викликало у дружин і матерів, чиї чоловіки та сини воювали на фронті і сім’ї не знали, що з ними і чи вони взагалі живі? А може де – небуть отак… Потім, уже десь в 70-му році, в колгоспі вирішили збудувати чергову силосну яму і, попри те, що старожили казали –  на вибраному місці копати не можна, якраз натрапили на поховання. Такі чутки, як відомо, розповсюджуються досить швидко, тож ми, хлопчаки, неначе ті горобці, зграйкою вже були там. Ви коли-небудь бачили картину художника–баталіста Василя Верещагіна «Апофеоз війни»? Я бачив не в галереї, а… навіч. Отака, як на полотні піраміда людських черепів…тільки не одна, а – дві чи три. Було дуже моторошно. Біля ями вже стояли колгоспники і представники місцевої влади – міліціонери. По довгій та широкій траншеї їздив трактор – бульдозер і натужно рокочучи мотором, викидаючи вверх з кіптявої вихлопної труби клуби чорного диму, шар за шаром знімав землю оголяючи людські залишки. До нас,хлопчаків, які прибігли подивитись, підійшов офіцер міліції і беззаперечним тоном, ввічливо попросив нас проходитись за трактором, збираючи людські кістки. Я пам’ятаю те гнітюче, страшне відчуття дитини, яка мусе ходити по людським залишкам, і, більше того, збирати кістки колись живих людей. Дитина перший раз взнавала про смерть ось так – через людські залишки не віртуальні, чи намальовані, а безпосередньо торкаючись їх. Черепи складали окремо в піраміди, щоб можна було їх потім порахувати. Зрідка траплялись залишки солдатських черевиків, або зотлілі чоботи і зовсім вже не часто – частини документів. Потім всі знайдені останки урочисто, з військовими почестями, при велелюдному зібранні народу були перепоховані на міському (тоді вже було місто Селідово) цвинтарі.

Не хотілося згадувати про жахіття війни, але все це було, і з пам’яті його не викинеш. Цікаво, що на рамі картини Верещагіна зроблено напис: «Присвячується всім великим завойовникам– минулим, теперішнім і майбутнім». «Митець – суворий. Але сила його роботи в жорсткій правді життя, правді того, що самі люди, ведені своїми корисливими інтересами, починають війни з ціллю підкорення сусідів, що призводить до сотень та тисяч людських втрат. Автор закликає людей зупинитись в цій ненаситній спразі до війни і замислитись над тим, що в піраміді голів може опинитись і їхній череп.» – так написано в описанні витвору. Було б добре, якби картина «Апофеоз війни» висіла в кабінеті кожного керівника країни, в любому куточку Земної кулі  як застереження та нагадування. Особливо це стосується великих країн з могутнім ядерним та військовим потенціалом – США, Англії, Франції, Китаю, а Росії та Путіна – в першу чергу, бо вона на даний момент є країною-агресором по відношенню до своїх сусідів. Якраз те, про що класик написав. Вкотре вже культурна еліта Росії попереджає світ і, в першу чергу, правлячі кола рідної країни, а воно все наче з гуски вода…

Тож, повернемось до нашої уявної камери часу… Невдовзі після приходу окупаційних військ, в дідовій хаті оселився німецький офіцер. Я так розумію, що чин у нього був не нижче майора, бо мав власного ординарця, або денщика. Офіцери, зазвичай, для постою обирали чистенькі, охайні оселі, а так як наша була саме такою, то її й вибрали. Цей майор служив в інженерних військах і німецькі солдати під його керівництвом будували дорогу до обласного центру  Сталіно. Із стратегічних, чи політичних міркувань вони це робили – невідомо, але ділянки тієї дороги до сих пір визирають з під нового покриття сучасної траси. Постоялець оселився до самої великої кімнати – зали, змусивши моїх дідуся і бабусю з чотирма дітьми та невісткою (старша донька Катерина Павлівна ще перед війною,після закінчення технікуму, працювала в Середній Азії і повернулась додому лише після війни) тіснитись в двох невеличких спаленьках. І, хоча ця кімната до перебудови хати в повоєнні роки була переділена перегородкою на саме залу і маленьку спальню,вона була найбільшою в оселі. Офіцер, весь час перебуваючи на службі, до хати приходив тільки на ночівлю, тому, не зважаючи на тісняву, життя родини плинуло своєю чередою. У вітальні, вона ж в холодну пору року була і кухнею, готувались страви, гралися діти, читались книги. Вранці до майора з доповіддю приходили його підлеглі – солдати та молодші офіцери. Тож вітальня слугувала і своєрідною, так би мовити, приймальною військового начальника. Отож, маленька частина тієї ворожої бюрократичної машини крутилась прямо на очах моїх рідних. Багато різних німецьких вояків вони бачили за рік проживання цього посадовця в дідовій хаті. Ось відчинились двері і до кімнати зайшов військовий, мабуть, на доповідь до начальника. Бабуся поралась біля плити, діти сиділи за столом. Зачинивши за собою двері, солдат потоптався трішки біля порога і, ніяковіючи, старанно вимовляючи по складах слова вимовив: «До – шви – дання», після чого розплився в посмішці. Моя мама, на той час 13-літня дівчинка від сміху пирснула, за що зразу отримала від своєї матері запотиличника – хто знає, що у цього представника арійської раси на умі? Дехто з відвідувачів пригощав дітлахів цукерками. На щастя есесівців вони не бачили, а ті військові, які приходили, не були запаморочені пропагандою і нагадували звичайних людей, яким ця огидна війна була зовсім не потрібна, тай від фронту ці будівельники були далі ніж солдати на передовій, а, значить, і злості мали менше. Особливо миролюбно до всіх мешканців був налаштований денщик Пауль. Коли не було його патрона, він показував Пелагеї Євдокимівні світлини своїх дітей і звертаючись до неї повторював: «Фрау, майн кіндер». Одного разу він підійшов до великої карти Радянського Союзу, яка висіла на стіні у вітальні і ткнувши пальцем за Уральські гори тихо промовив: «Гитлер есть дурак»,постукавши по паперу продовжив: «Сталин тут», потім обернувся до бабусі і сказав: «Скоро Гитлер капут». Коли в дитинстві мені про це розповідала бабуся, я завжди хотів, щоби Пауль залишився живий і побачив своїх «кіндерів», хоча, для нас, хлопчаків, він і був ворог.

Бували і інші німці, і інші випадки…По вулиці на якій проживав дідусь, трохи далі від нас і ближче до колгоспу, у родичів на прізвище Бойченки теж квартирували німецькі солдати. Правда, родичами вони нам стали вже в повоєнні часи, коли моя сестричка Оля вийшла заміж за представника їхнього роду Віктор Олександровича. Отже в тій садибі жила його бабуся і вони нам зараз доводяться, мабуть, сватами.  Як годиться, декілька вояків зайняли саму велику кімнату, змусивши всіх домочадців потіснитись до інших частин хати. Воно то може й нічого, але найменшій дитині в тій сім’ї не виповнилось і двох років, тож хлопчикові не було ніякого діла до ворожих солдатів і до всієї війни в цілому. Тієї холодної, зимової ночі дитина не могла заснути і весь час плакала – може щось боліло, а, може, дуже хотілося їсти – хто знає. Тільки дитячий плач, звісно, заважав «постояльцям» спати, то ж через деякий час один із них зайшов до кімнати і наставивши на матір з дитиною автомата, пересмикнув затвор. Що він хотів, було зрозуміло і без перекладача, тому налякана до межі божевілля мати, піклуючись за свого хлопчика, схопила його на руки і пригорнувши до себе, як була в одній сорочці, побігла по сніговим заметам на другий край села, де жили їхні родичі. І мати і дитина врятувались, але від пережитого потрясіння жінка більше ніколи не розмовляла.

Частина ІІІ

Частина V

Коментарі

прокоментувало