Частина п`ята.

Всі знають як багато люду загинуло у тій війні. Будучи студентом, я часто їздив з Донецька додому і з дому в Донецьк, кожного разу проїжджаючи через невеличке село за 10 кілометрів від обласного центру. Називається воно Первомайське, і траса проходить по одній з вулиць, розділяючи його навпіл. Будиночки знаходяться в декількох метрах від дороги і з вікна автобусу їх можна добре роздивитись. Коли їздиш одним і тим самим маршрутом, швидко звикаєш до постійної, та одноманітної  зміни видів за вікном транспортного засобу, особливо не звертаючи на це увагу. Неначе знаходишся в каруселі, яка крутиться по колу, але якщо в полі зору з’являється щось нове, воно відразу впадає в око. Отож, перед 9 травня 1985 року, проїжджаючи чергового разу повз невеличкі будиночки села, підсвідомість зафіксувала якусь зміну. Не одразу второпавши, уважніше придивляюсь… Майже на кожній хатинці з’явились невеличкі червоні таблички в рамці. Прочитати теж не зразу вдалося: «Тут жил (Ф. И. О.) Погиб в боях за Родину».Такі таблички висіли на всіх будинках, окрім декількох  нових. Кой де було по дві, три і, навіть, чотири таблички. І це на протязі двох кілометрів – ось такий меморіал довжиною два кілометри. Дуже наочно… Якби по всіх містах і селищах бувшого СРСР почепити такі таблички, то вийшов би суцільний меморіал. Тільки прикро і гірко, що в даний час по Первомайському, як і по інших містах та селах Донеччини луплять з мінометів і «градів» поборники «русского мира», онуки і правнуки тих воїнів, які колись вийшли з таких от домівок і пішли воювати з фашистськими загарбниками, та й не повернулись. Придумавши собі якісь «духовныескрепы», та прикрившись особливою винятковістю «народаРоссии», яка дозволяє їм вирішувати долі сусідів і,наклеївши на всю не російську ойкумену ярлика «фашисти» – вони гатять тепер по домівках побратимів своїх пращурів, по табличкам і по пам’яті своїх дідів. Навіть їхні лозунги нагадують щось старе і знайоме з душком гебельсовської пропаганди. От, приміром, транспарант, яким хизуються майже всі велелюдні зібрання прибічників «русского мира» – «Где мы, там Россия!» – нічого більш цинічного та підступного придумати важко, бо дуже перекликається з ідеологією фашизму. Недаремно Уїнстон Черчіль колись сказав: «Фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами». Ось і маємо…

Далі було звільнення Селидівки від німецьких загарбників. І знову,  можна сказати, що жителям пощастило – війська вермахту без бою відійшли, а наші – прийшли. Отже,на третьому році війни, 8 вересня 1943 року,на подвір’я дідової хати зайшли двоє чоловіків у цивільному, цікавились – чи є в селі німці. Моя мама, 15-ти річна дівчина, розгледіла в їхніх руках гранати. Це була розвідка передового загону червоної армії. Яка ж то була радість! Вулиця, на якій ми живемо знаходиться на самому верху лівого берега річки Солоної, в південній околиці села, біля лікарні. Тож з нашого двору було видно покриту верболозом  низину самої річечки, і пологий протилежний схил, весь в різнобарвних прямокутниках городів та невеличких полів – наче на землю хтось кинув латану – перелатану строкату ковдру. Це зараз Селидівка – місто, отож нічого навкруги не можна розгледіти – заважають 5-ти, та 9-ти поверхові новобудови, а тодішнє село, переважно, було одноповерховим і краєвид простягався досить далеко. Та й тих городів уже давно немає, увесь протилежний берег в 40 -50-ті роки минулого століття почали інтенсивно забудовувати, за що район отримав у місцевих назву «Стройка», а за тими хто там жив, закріпилось прізвисько – «стройчани». Так от… Зразу після приходу розвідки, на протилежному схилі берега річки, серед отих городів та ланів, з’явився живий ланцюг солдатів, які заходили з північного боку – автоматників Радянської Армії. Вони пройшли через все село і окопались перед лікарнею, а так як наша ділянка примикала до її території – викопали окопи і у нас на городі. Як потім з’ясувалось -в тому напрямку, в полі за селищем, були помічені два ворожих танки. Потім по танкам, над дахами прошелестіло декілька снарядів і на тому визволення Селидівки завершилось.

З поверненням радянської влади, в селищі почалась мобілізація чоловічого населення на військову службу – призивали тих, кому в 41-му не вистачало року чи двох до повноліття, або хто на той час мав бронь, або кого, просто не встигли, як тоді говорили – «забрати». Петро Павлович, брат моєї мами, 20-ти річний юнак, на початку війни не потрапив до лав армії, бо працюючи на лісовозі мав бронь. Хоча перед відступом наші війська і задіяли його та других односельчан на будівництві протитанкових ровів, але налетіли месершміти, потім робітники потрапили в оточення і, не будучи військовими – всі розбіглись по домівках. Одразу після визволення дяді Петру вручили повістку до військкомату. На той час у нього була молода дружина Лідія, і дворічна донька Тамара. Нашвидкоруч зібравши все що потрібно в такому разі і обійнявши рідних, Петро Павлович, помітивши сльози в очах моєї мами – самої молодшої сестри, пригорнув її до себе і сказав: «Не плач сестричка, я ще повернусь…».Вийшов ось через ці двері із батьківської хати і, як тисячі таких же новобранців, пішов на війну, щоби ніколи не повернутись – пішов у вічність… Від нього було два чи три листи, а потім прийшло сповіщення, що червоноармієць Петро Павлович Рибалко пропав без вісті. Ще в листопаді 1944 року, його дружина Лідія отримала листа з Польщі від бойового товариша Петра Павловича – Івана Торгача, який воював разом з ним. Він в листі повідомляв Лідію, що її чоловік потрапив до госпіталя і просив переслати його нову адресу. Тож, напевне, на той час дяді Петра вже не було в живих і трапилось це, вірогідно, на території Польщі. Цей лист зберігся до сьогодення. Шляхи любої армії густо усіяні могилами воїнів і своїх, і ворожих – так в історії людства було завжди, отож, десь на теренах Польщі, в безіменній могилі лежить і мій дядя. Та, як звісно, надія помирає останньою, тому моя бабуся, мама Петра Павловича, до останнього часу чекала на повернення свого сина. Навіть, в 60-х, вийде, бувало, вранці на ганок і дивлячись в далечінь розповідає, що снився їй сон, буцім-то по вулиці йде Петро живий і радісний. Все чекала і сподівалась… Згодом бабусі держава призначила пенсію за загиблого сина в розмірі 33 рублі… Приміром, технічка (прибиральниця) в ті часи отримувала десь 60, а інженер – 120 рублів заробітної плати. Призвали на війну і мого дідуся Павло Петровича Рибалко, хоча на той час йому було вже 49 років і для нього це була вже друга війна світового масштабу. Та, мабуть, зважаючи на вік, він потрапив служити в прифронтову пекарню по випічці хліба для армії і в бойових діях вже не приймав участі.

Війни – це не тільки загиблі і скалічені люди, горе і сльози, а й зруйновані та понівечені долі. А скільки завдяки війнам сталося марних сподівань і не здійсненних мрій.  Якби створити такий собі пам’ятник збірній людській долі, обпаленій в горнилі війни, то на його меморіальній дошці потрібно було б розмістити прізвища майже всіх виживших у тій війні людей. І не завжди вчинки окремої особистості можливо підвести під оціночну шкалу: біле – чорне, герой – боягуз. Мій тато, учасник бойових дій, розповідав як в часи другої світової,під час артобстрілу була ушкоджена лінія зв’язку і на усунення пориву телефонного дроту послали зв’язківця. А німець лупив так, що кругом горіла і перекидалась земля, за розривами світу білого не видно було. Проходить деякий час, а зв’язку так і не має. Значить, солдат загинув. Посилають ще одного – телефон мовчить. Дійшла черга до знайомого мого тата. Як він потім розповідав – тільки но виліз з окопу і трішечки відповз, зразу ж знайшов воронку від снаряда і там причаївся. Перечекавши артналіт, цей товариш виліз зі своєї схованки і знайшовши та усунувши порив, налагодив зв’язок. Наказ солдат виконав, але не відразу і поки він перечікував обстріли, командири кричали в німі слухавки телефонних апаратів, а позбавлені керівництва і координації дій підрозділи несли втрати. За цей час могло трапитись що завгодно – і прорив ворожих танків, і оточення, бо зв’язок на війні – це все. Та на щастя – не трапилось і зв’язківця нагородили. Отже на війні дуже багато залежить від місця, часу та конкретної ситуації. Тож боягуз ця людина чи ні? Беззаперечно – ні, він просто діяв згідно обставинам. Я чув як фронтовики казали, що той хто зміг піднятися під кулями в повний зріст в атаку – вже герой.

Частина IV

Частина VI

Коментарі

прокоментувало